Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.
З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.
Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш потім: “Це я, чи не я?”
і народишся вдруге за спомином.
