Вештався люд, і серед його слідів
я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
Ти стояла біля розкладу електропоїздів
і хотіла їхати у північному напрямку.
Я присів коло ніг твоїх, потім ліг,
нагло лестячись з ними хвостом і гривою.
Ти не зразу побачила, як мокрий сніг
межував на щоці зі сльозою грайливою.
Ти не вміла зустріти рукою мене,
ти боялася зустріти мене рукою.
Ти давала мені ковбаси – я не…
я не міг її їсти зимою такою.
Не дивуйся, чому я до тебе прилип,
я ще довго за потягом бігтиму в північ.
Твої очі у шибці і зляканий хлип
такі ж самі, як мій поневолений відчай.
