Той ранок дійшов до рук,
як сука з останніх сук!
І на прощальному пні
лишились кістки одні…
У відчаю плаче час,
про нас не згадавши за нас,
а глуму накоївши гори…
Цей шлях обізвався:
– Я – Горе…
- Наступний вірш → Сергій Губерначук – Він сидів, розбитий сонцем
- Попередній вірш → Сергій Губерначук – Коли кажуть: “Я не ревную”
(Оцінок ще немає)