За містом, серед лісу
цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару
на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.
Краса – це сконцентрованість
дрібних земних плодів,
потрібних, бо забарвлених
у звичний колір крові.
Життя, як горобина,
з каскадами подій
схиляється поволі до любові.
Як чоловік міський
я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди,
мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.
У них я солод чую,
від них не горенить,
це смак прадавній, звідки є людина.
Побачив я – як стомлено стоїть,
мов щира мати, віща горобина.
