Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.
Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.
Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.
Дія перша! “Сьогодні трава зелена,” –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.
Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.
З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.
Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!
“Ти ревнуєш?!” – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!
У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.
Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.
Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.
Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.
