Снідають снігом пні –
бути весні…
А мені?
Ні.
Ніде…
Ніде мені…
Як на війні –
дні.
Люди гудуть на дні,
скрізь прапори одні –
жовто-блакитні вогні…
Ніде…
Ніде мені…
Що там у тій далині:
тижні темні й нудні?
тіні німі й сумні?
Ні.
Далебі, що ні –
жлоб на моїм коні!
я не в своїм вікні –
на цілині при свині!
Ніде…
Ніде мені…
Сни – все химери дурні.
Ніби давно я в труні.
А нагорі у багні
снідають снігом пні.
Бути весні – уві сні…
Скільки ще буде днів?
Скільки ще буде пнів?
Скільки отак мені
в будні і вихідні
дивні пісні голосні
вискнуть “Ганьба!” чи “Ні!”,
інших забутих слів
впертих ослів –
хохлів!?
