Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.
Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.
Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й підчислено,
як його зубами дно все ввіслано.
Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…
Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…
У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!
Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…
