Коли дивишся на небо, то здається, що це не хмари,
а дні наші спливають. І мимоволі гадаєш, що нема їм
ні кінця, ні краю. Та все ж приходить час, коли небо
стає чистим, і хмари тануть. Воно таке ж красиве
і блакитне, як раніше, але ці білі човники вже сплили
в небуття, і ти його не бачиш. А хмари, які з’являються
потім, – уже не твої дні, а чужі, хоча життя у нас
усіх одне – це блакитне, безкрає небо.
- Наступний вірш → Сергій Губерначук – Зимова замальовочка
- Попередній вірш → Леся Українка – До Lady L. W.
(Оцінок ще немає)