Коли сніг мерехтів
з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
погрітися трошки.
Цей озноб – не зима,
а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
давно розпливлось на всі боки.
Я з твоєї кишені
дістану малесеньку книжечку сліз,
прогорта́ю, назад покладу,
не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
де перевернуто зміст,
ніби ми вже знайомі
та так, що я гори звертаю…
Ніч спиталася в мене –
о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
чи райдуги вуст оповитих.
Я цілую тебе відсьогодні
у стужу таку,
що льоди не вціліють,
а люди не вийдуть, не вгледять.
Тільки Бог пропливе
поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
наші зорі кохання окреслять…
… блискавично самотність закреслять –
і скресне імла,
і збиратиме подив
засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
нашу лаву оберне на човен –
і пустить на воду.
