Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.
І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
як промиває жовч і гіркоту не сік,
а днів потік повільний та затримний.
Щоденну крапку ставить медсестра –
електрику згасивши, грюкне в двері.
Це душам інфікованим пора
заткнути пельки й очі при шпалері.
Спи, хвора Україно, клекоти
турбінами у видихи хрипляві,
імунітетом – проти блекоти́!
печінкою – по “Квасовій Сваляві”!
Спи, хворе покоління, завтра вдень
професор Боткін проведе уколи,
хліб – дефіцит, як з-під поли женьшень, –
по скибочці прикрасить юшку голу.
Ці вісім жовтяків розпишуть преферанс,
по черзі літо оком полоскочуть,
по черзі звільняться й одкриють Ренесанс
свого Життя, якого довго хочуть.
