Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.
І ніч проси́дів…
Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я проси́дів од крейдового періоду –
до мазаної білою крейдою віли.
Вона повисає у повітрі,
ніби фонтан політний.
Вона розпурхує переді мною двері
сотнями, тисячами колібрі.
На паласові з павових віял
лежав стомлений любов’ю юнак.
Він палив – і кальянове зілля
притлумляло до неї смак.
У прозорих сувоях диму
плавала пісня про Неонілу,
ледь допадаючи до вуха,
мов рибина, приглушена обухом,
мов контужений птах…
Сонце сіло на дах,
а я сів на сонце –
і аж до самісінького обрію
дивився на закоханого хлопця.
“Одинокий фараон, – думав я.
О-ди-но-кий.”
І перескочив на місяць однобокий.
І ніч просе́дів.
Як перша зірка стежила за нами
через димаря монокль!
Як передостання зірка стежила за нами
через димаря монокль!
І як остання зірка знову стала сонцем –
підступивши клубком у горлі
самотнього хлопця
аж до очей –
так сльози пішли;
і я пішов.
Кажу явно тепер
і казатиму на схилі,
лишаючи за собою не білу,
а кришталеву вілу:
“Ось – я очистив любов свою.
У спокою”.
