Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…
І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…
Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!
Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…
Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…
Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…
Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…
Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…
Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…
Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…
Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат.
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!
