Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.
Я звикала до тебе, десь музику чула,
під високим торшером напам’ять читала,
я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…
Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
поки я не помститись була вже не в змозі.
Я не вбила тебе, а лише приглушила,
осліпила і руки собі розв’язала.
Я в лісах сиротою тебе залишила,
хоч не вбила тебе, а цю правду сказала.
Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
Ти великий творець всемогутньої тіні,
де повіки ти й будеш
і будеш повіки.
