Сергій Губерначук – Образа: Вірш

Найтоншим порухом
замлоєного тіла
не витримала
ти
свій
невиди́мий
біль,
мов гілочка тернова затремтіла
над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову тиша,
крізь якою – сила;
і очі
в свічку вперлися – сама;
і посередині того – заголосила
жіночості
невиявлена
тьма;
“Ма, ма … ма! ма!!.
Я гордою не стала.
Я просто високо несла своє чоло.
Я вам тернову гілочку зламала;
рука пече,
по ній тече –
було-о-о!”
Це, зго́рбившися,
ти робила дзвоник
йому у ніч
за тисячі ночей
так,
ніби він – невиліковний хронік
і вип’є те, що в тебе із очей,
так,
ніби він і є
найтонший порух,
народження твоїх переживань…
“Я понаповнивсь
натяків прозорих,” –
відмовив він
і спати ліг на камінь,
на гострий камінь,
де усе сказав:
“Коли чекання –
навіть не образа,
а пограбунок
кроків
і рокі́в,
твоя самотність,
мов забита фраза,
лякає
випадкових
мужиків.”