Зоря прозаїчно стихає.
Над ніччю ступають громи.
Ні світла, ні тіні немає.
Але вже побачились ми.
Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.
Між нами не просто стосунки.
Роки, заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.
Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!
Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.
Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле
і думкою па́сти в піке!
