Збав ходу,
і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе півночі, півроку,
півжиття
без знаття проведу.
Ти розгледь,
це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш благати –
зачекати мене, пригадати,
ледь почути,
відчути ледь-ледь.
Як давно
я тобі все одно,
ще давнішою є ця наївність,
ще старішою є ця невинність
і любов,
за якою я йшов.
У траві,
де мій біль – деревій
білі кетяги ллє за тобою,
я стою після смерті з косою,
сміх!
і поспіх удаваний твій.
Поспішай,
і мене залишай
у місцині прегарній, претихій;
що ж, якщо це єдиний наш вихід,
не зважай на любов –
зневажай!
