Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?
То, може мрія, розпросторивши яку,
ти перетруджуєш свої думки думками
і ніч пливеш у зорянім танку́,
і чудо щупаєш ранковими руками?
Так сяє далеч несподівана твоя,
де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я…
Змогла вродити сяй засіяна рілля,
згадавши безкорівне безтовар’я!
Ти переселишся в хатину хуторську,
ти, декадент, “якого правди сила…”
зламала віру в правильність міську
і діалект московський підкосила.
Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
а з часом купиш чизель-культиватор –
і будуть джунґлі злакові цвісти
між хуторів привітних і багатих!
А місто, не гостинне і густе,
з проставленими галочками фабрик,
лейкозами задме сталепрокатний цех…
і коксохіміків … і згасне в чорних фарбах.
Утікши від властей, замівши власний двір,
читаєш книжечки йвано-франківські,
ідеш долиною, доки сягає зір,
обвітрюючись небом українським.
Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
і проліски на зрошених плішинках,
відкопуєш міста, живеш серед могил,
поміж жінок бажаючих, в обжинках…
Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
летить яструбеня циклографічне.
Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
людська душа, що прагне волі вічно.
