Я висуваю попередні припущення.
Ти – латинянин.
Твій вид воластий
з наморщеним чолом –
середньовічний склеп,
де кістяки пильнують рештки жаху,
відкинувшись на спинки трун.
Твої слова – проснулі вурдалаки,
чиїм нахрапом думка деґрадує.
Твій мозок – випарник для гною,
а гній з тих місць,
звідкуди їде гість
ланами на ландо … до тебе;
через аркади світових кордонів,
без талера чи лана у кишені,
без ліри чи юаня на умі…
Бебех! І от він тут,
або давно вона…
Загавкали собаки у дворі,
рекомендуючи її таку особу.
“Приїхала полемістка з Тернопільщини,
мадам,
хто зіставляє попередні допущення
на основі латинських поговірок,
нерозлучена
пані Репачо́к!”
Теза перша.
(сівши за інкрустований бронзою стіл):
“Це подача допомоги. Мене вимусили.”
Відповідь була:
“Спасибі, що дозволено мені, а не бику.”
Вона швидко призвичаюється
до латинського способу життя.
Заходиться прибирати у вітальні,
застеляє меблі вишиванками,
готує теплі напої
і, крапнувши чаєм на скатерку,
знову сідає до столу,
і починає чемно вивчати мертві очі латинянина.
Теза друга
(вивчаючи мертві очі латинянина):
“У череді серед товару трапляються й бики,
але ж корів там більшість”.
Відповідь була:
“Ваш сміх – це дяка Богу.
І дяка Богу, що корів там більшість.”
Вона сиділа і мугикала під ніс
історію про те,
які глейкі ґрунти на Батьківщині…
Він стримував свої страшні інстинкти.
Теза третя
(дійшовши до питання
людської вірності
під кутом зору
служби у військових лавах):
“Яким шляхом її виховувати?
Від українського фольклору –
до методичних вказівок”.
Відповідь була:
“Ви приїхали сюди шахраювати?”
Вона … заплакала,
вона поклала руки собі на вдих,
собі на полотняний одяг, на колінця –
і розідрала знизу догори
скаженим смиком
вишиту сорочку.
Вона заплакала.
Він стримував свої
страшні інстинкти.
Теза четверта (крізь сльози):
“Я є на службі противідомих сил.
Я йду крізь терміни.
Я сором України.
Середньовіччя – відповідний час
для злочинів відсталої натури.
Коли така полеміка дратує вас, –
підіть в ХХ-ий вік на Україну
і дочекайтеся мого відходу звідти,
моєї смерті, невідомої для інших,
і викликаної відомо чим –
думками –,
які ще там,
серед постійної війни,
серед звірин,
шукали близькість з вами…
Як я лежатиму на лаві мертва –
лягайте поруч…”
Відповідь була.
Але, латинянине,
ти її не скажеш,
бо я мовчатиму,
а ти вже цілував…
P.S. Як хочеш бути
нерозлучна з нами –
мов мови наші дві
вмирають ра́зом –
не руш і ти
повідану
латинь.
