Пляшковий спосіб знайомства.
Досить виставлення півлітри самограю,
одного в’яленого нанайського в’юна
і односельця – діда Миколая,
заслуженого українського шерстяника.
Гопля! Гопля! Язиком Золя.
Ось чарка за чарчиною несеться.
Ось аксіоми ставляться під сумнів.
Ось дід кричить, що пляшечка пустенька,
а баба – і беззуба, і безумна.
Де вичерпання нас наповні спирту?
У керогазі – керосин. У грубі – дрова.
У хаті – тінь тіні у чорній карсетині.
Це шугається вістка, стара вістка по хатині
про те, від чого померла дідова корова.
А вилошником її, щоб молока не перевернула!
На столі – перехрестя страв і сфер,
а у діда вибухнула слів маса:
“Зрости на Збручі – і не бачити печер,
в яких шаблі лежать, сточивши ляси?!”
Відважуймось на безвідносні відсилання…
Його тендітний розум має хист,
але суцвіття літ давно зачахлі.
Це наче надійшов пляшковий лист
з древньої Нубії чи сучасної саклі.
А хто кому набрати досвіду звелів?
Я пишу точнісіньку копію життя
між адре́сами дідового віроломства,
пливу напам’ять, мов у бутлі перґамент, я.
Я відроджую пляшковий спосіб знайомства.
