Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…
Там на тебе не вижде око:
сонцем зирить,
звідтіль – потоки
чи патьоки
чи просто сльози,
(скоро вже темнота на світі?)
сльози світла – то ж антисльози.
Спів спалив і мене, супостата,
там-тарам: ми завжди співаєм,
там-тарам ми завжди…
Ти казала колись, же змовкнеш,
же любили тебе нізащо.
Бог не дав мені вміння слухать,
так украв необхідність бачить!
Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
В яму котяться наші звуки,
наші руки спізнали землю,
наші руки цілують тричі,
наші руки землі допали –
закопали: і ти – не тутешня,
мертва блискавка у домовині,
у диму…
проростеш сосною – і згориш.
Тут нема нічого…
Душе мій! Тебе мозок злапав!
Там є все.
Але ти прочахла.
Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
Під ногами земля зів’яла.
Моя згадко, тремтиш на свічках
і в очах на сльозах дотліваєш.
До – тлі – ва – єш…
І я возлюбив
чорні вікна,
запнуте дзеркало,
всі годинники зупинив –
щоб не дзенькали.
Тільки серце у двері – стук!
Анічого не маю тут!
Анічого немає там…
?.. там-тарам ..?
