Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.
Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й до долу падав, бився, розбивався.
Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.
Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.
Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки,
і говорить розум: не любов це поки.
І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.
