Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!
Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.
По-чорному у шляпу шпигуна
і в окуляри,
які насунулись на блідо-білий шарф.
А шарф – плече і гострий комір перескочив
його високого весня́ного пальто.
І ти побачив це.
Як чорні арки ночі
стояли нерухомо в чорнім часі –
чим викрили його хвилястий рух;
як він мав випадок наткнутися на тебе,
не встигши замішатись між людей
у переході тьми з минулого твого;
як по́між нерозпізнаних істот,
які водили тінь і змінювали форми,
він розгубивсь.
Це ті, хто вам складали інтерес
і мали зустрічі для вас, яких не буде,
і мали самовари золоті і ложки срібні.
Це ті, посеред кого був і той,
кого твій чорний анґел захотів
так само, як тебе колись прослідкувати.
Але ти викрив наміри його.
Він ухопивсь за тебе.
Бо ти побачив це.
І ось, коли стоїш поміж обох,
і дві руки твої тримають чорне й біле,
що́ можеш ти, коли він озиває?
“Іди сюди!” – і тягне чорну руку.
А той, з ким ти ідеш, кого обрав:
тримає – білу ще, і ще чекає, що можеш ти.
Ти дивишся у чорні арки ночі,
крізь очі “йдисюди́!” –
там кожна тінь складає інтерес для нього.
Ти не роздумуєш,
ти гаркаєш у очі:
“Пішов звідсіль!” і “Відчепись од мене!”
І далі йдеш ти з тим, кого обрав.
Там світло, паузи і сни дедалі довші
без того, хто від тебе одчепився.
Твій білий анґел першим запитав:
“Отак, коли лежиш ти на плечі,
тобі зі мною добре?”
І кажеш ти:
“Звичайно, радосте моя.
Мені є добре.”
“А ти мене ніколи не покинеш?” –
питає він крізь перше світло сну.
“Ну, що ти? – кажеш ти. – Ніко́ли…”
“Ніко́ли” ще звучало на плечі,
а ти схопивсь і відчував очима
крізь перше світло сну цей діалог.
“Ніко́ли” ще звучало, а роти –
були німі!
Плече сіяло! через підсвідомість!
І підсвідомим був той діалог,
він був з глибин майбутніх діалогів –
між кращою людиною і Богом.
Ти зацікавився крізь перше світло сну:
чи білий анґел, дійсно, запитався
про тебе щось?
І той, кого обрав ти, – той крізь сон
сказав, що – ні.
Це був для тебе шок.
Це був для тебе шок,
бо розумів ти –
про тебе знати щось він не хотів!
І раптом ти, списавши це на сон,
крізь перше світло сну прокинувсь.
Ти запитав ще більш реально.
А він з тобою ра́зом прокидавсь,
і через силу, ніби у пологах,
він заїкавсь на відповідь тобі.
“Чи ти казав:
Отак, коли лежу я на плечі,
тобі зі мною добре?”
Він заїкався: “Каз…-ка…-каз…-ка…-кк!..”
Він з болем, через силу: “Я…-ка…-зав…”
Він зміг сказати лиш крізь друге світло сну.
Крізь друге світло сну
ти ра́зом з ним радієш,
описуючи Божий дар реально.
Плече сіяло через підсвідомість,
а ви вже говорили через сон,
якими треба буть близьки́ми.
Якими треба буть близькими,
щоб так без слів доносити думки
і спілкуватися з глибин майбутніх діалогів!
Але в кімнаті був, крім них, ще хтось,
хто тінню був раніш, ніж підсвідомість,
у переході тьми з минулого твого.
Це та, хто форми змінює і час,
і має самовари золоті і ложки срібні,
і каже, сміючись: “Вам треба буть близькими!”
І ви лякаєтесь!
Летиш крізь друге світло сну
у цю реальність ти.
І ви лякаєтесь у цій реальності,
коли
ти знов питаєш це спочатку!
Коли тобі відповідають знов,
що не казали,
що не говорили!
Коли тебе втішають
і кладуть на це ж плече,
що сяє підсвідомо!
Сон уві сні.
Але така реальність –
крізь третє світло сну.
