А тепер от крапка й край!
Місяць повно час тримає.
Довго-довго дня немає.
Пі́тьма й розпач: сонцю, сяй!
Це самотність – і нехай!
Осінь за́вжди мало гріла.
На кленове листя пріле
сніг улігся: сніже, сяй!
Вийди, серцю, сліз не край!
Бо без тебе попри вдачу
зір утрачу – й не побачу
щиру зраду: серцю, сяй!
Отже, любко, час не гай!
Бо без серця, снігу й сонця
геть затьмарено промовця!
Сяй коханням – іншим сяй!
