Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.
Цей голий нерв священної землі,
її форпост, якому назва – совість,
пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
він пише поміж нас свою правдиву повість.
І хоч не завжди слухали її –
вона свята, бо не припала пилом…
Минувсь той час, бо на твоїй землі,
Тарасе, ти здобув надійну силу.
Ми – Україна! Ми – її народ!
Не яничари! Наші пам’ять, мова
не заслужили забуття й негод,
коли лише в піснях лунало рідне слово…
Ми скажемо – настала вже пора –
тим, хто наввипередки вгору преться,
щоб знали: “Ми – Тарасова гора!
У нас живе його велике серце.”
Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора
як обеліск безсмертному народу.
