Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.
По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.
Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.
Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.
Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?
Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.
Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.
А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: “Знову
прийдем по зимі”.
Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!
Я ж з квіток щавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…
Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..
Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…
Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.
