Уздовж якдовших ґалерей
із тисячі картин
проходив за́вжди сон один,
старенький, мов хорей.
Опісля сну вдаряла яв,
мов блискави́чний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрім,
ішов і танцював.
Полотна ті ввібрали рух
людськи́х правічних снів
і Господа природній гнів,
і ранку юний дух.
І ходиш ти, немов маля,
сирий твій погляд ще.
Зміст кольорів, мов сніг з дощем,
з тобою розмовля…
Ти розумієш тільки вдих,
а видиху нема,
лиш на яке́ньку мить пройма…
тебе жура чи сміх…
Але коли ти пензля взяв
і чисте полотно –
те грізне блискавичне дно
з’єднало сон і яв.
Ти не в художники прийшов,
а в ґалерею ту́,
де в ґеніальну простоту
ввійшла свята любов.
