Вічно серце живе
по тілах по людськи́х,
не в однакових ритмах кочує.
Десь фонтаном прорве
між артерій вузьких,
десь мелодію Брамса прочує.
Десь зганятиме кров
у калюжу життя
і потопить чиїсь бриґантини.
Десь спізнає любов
і з’ясує, хто я,
десь багаж невзаємний нести́ме.
Як мотор, як реле,
як звичайний стоп-кран
чи проста запальничка – спрацює!
Вічно серце не мре,
б’ється, мов партизан,
і по совісті ери лупцює!
Форма серця ясна́.
Той, хто вправний хірург,
може наші серця поміняти.
Серце – вічно весна!
Знову пташечка – пурх! –
від спочилого – до немовляти.
