Цілий місяць вони стояли при цій ріці.
Цілий місяць ріка була нерухома й близька.
Не можна було палити вогонь, і мовчали курці.
І з цього боку стояли війська.
І з того боку теж – стояли війська.
Чорна ріка,
тече собі чорна ріка.
Важко бути з нею так довго разом.
Яка вона в серпні глибока, яка в’язка.
Якою вона буде, коли впаде в Азов?
Чути було, як у темряві працюють серця.
Ніхто не знав, що буде наприкінці.
І течією з півночі їм принесло мерця –
непоквапливого, як усі мерці.
Ніби його сюди принесла давня біда,
і тепер ось розвертала в різні боки.
В пробитих легенях його стояла вода –
чорна солодка вода степової ріки.
Йди, чоловіче, звідси, проминай береги,
забирай із собою свою смерть і страх,
тут і нам, живим, не вистачає снаги,
а що вже мертвому робити на цих берегах?
Забирай свою смерть із собою, забирай її,
забирай її подалі від цієї ріки,
забирай її з темної течії,
забирай звідси мертві свої кулаки.
Течія прорізалася в теплій руді.
Місяць відбивався в лисичих очах.
А він лежав, розкинувши руки, на серпневій воді,
важкий, мов хрест на чоловічих плечах.
І тягнувся річищем кудись на Схід,
тягнувся цим безкінечним дінцем,
і чоловіки при березі дивились йому услід,
і плакали за цим мерцем,
ще за одним мерцем.
Земля сполоханих риб і степових птахів.
Земля золотих пшениць і палених трав –
хтось напише колись історію цих берегів,
історію цих русел і цих переправ.
Хтось впише в цю історію всі імена,
імена гострих акацій і зелених кропив.
Правий берег, об який б’ється луна.
Лівий берег, з якого ніхто не відступив.
