Школа міліції. Вересень 14-го.
Всі сидять під стіною, в затінку,
який не прострілюється снайпером.
Кришена цегла, консервні банки, наповнені літнім дощем.
За брамою школи квартали,
з яких намагається вибратись літо.
Він сидить проти сонця, чорний, ніби надгробок сам собі.
Привалився спиною до гарячих кахлів школи міліції.
Співай з нами, – сміємось до нього, – що ти? Співай з нами, –
говоримо з чорною тінню, за якою не видно очей.
Але він відмахується. Я не співак, – говорить недбало, –
я вбивця.
Я вбивця, – повторює так, ніби говорить – я листоноша,
я працюю листоношею.
Співайте самі, – посміхається, розглядаючи нас, –
Співайте, я послухаю, я покараулю.
Чорна осінь 14-го. В казармах школи живуть добровольці.
На полях довкола міста гниють соняшники і загиблі.
Сонце нагріте, ніби диня в спаленому чорноземі.
Співайте без мене, – говорить він утомлено,
і всі співають.
За спиною в нього місто з розбитими школами.
За спиною в нього поле,
з якого другий тиждень не забирають загиблих.
За спиною сонце, сонце раннього вересня,
застигле сонце, яке нікого тут уже не зігріє.
Дивиться на нас, і за нашими спинами бачить дерева.
Червоні сосни в сліпучому піску.
За нашими спинами лише солодкий туман.
За нашими спинами жодного померлого.
І скільки б ми не співали до нього,
скільки б не кликали до гурту,
якими б голосами не витягували його з темноти,
нам із ним уже ніколи не співати разом,
втрачений голос болить, як відрізана фаланга.
Сонце стоїть над червоними соснами.
Всі ж ми розуміємо, з чого робиться наша історія.
Історія це тінь, яку відкидають живі.
І тінь, яку відкидають загиблі – це теж історія.
