А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом —
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
Ходи тепер з його головою, дивися його очима,
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш.
Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього — такі нестерпні.
Наша запеклість для нього — така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
