І
Полями журними, як сни,
Блукає, лине Біла Панна —
Моя печаль неподоланна
В безмежжі зим і чужини,
Моя солодкая, кохана Омана…
Полями журними — на Схід —
Його вчуває тужні зови…
Та груди, повнії любові,
З розгону б’ють в гірський граніт,
І сніжно-білії покрови —
У крові…
Кудою йти?.. Нема доріг:
Вперед — граніт, назад — могила…
В знемозі впали білі крила…
Вкриває землю білий сніг,
А плаче… плаче Панна Біла…—
Несила!
ІІ
На білій покрив сонних піль
Лягли таємні ночі тіні…
Мої жалі, гризоти, біль,
Як пісню скорбну, заметіль
Несе у безвісті пустині.
Вона глуха, вона німа:
Гукай, кричи, співай до рана —
Усе дарма, усе дарма —
Не озоветься біла тьма…
І знов вертає Біла Панна…
ІІІ
І мариться: на все життя
Пославсь покрив холодний, мертвий:
В просторах білих — безпуття,
І не палають щедрі жертви…
Ні дум, ні руху, ні бажань,
Ні навіть звичного чекання:
Погасла мрій червона грань,
Умерла радість сподівання.
Надія вмерла, вмер і жаль,
Не ятриться глибока рана,
Зо мною лиш моя печаль —
Ти, незрадлива Біла Панна.
ІV
Дивлюсь в віконце — поле біле.
На обрії десь — пасмо гір
Стріває збайдужілий зір —
І стогне серце заніміле…
Не бийсь, серденько, поле біле.
На обрію десь — пасмо гір
Стріває збайдужілий зір —
І стогне серце заніміле…
Не бийся, серденько,— чого ти?
Твій біль я в пісню переллю…
Кому ж повім печаль мою?
Кому повім свої скорботи?..
Зима… Пустиня… Самотина…
Коли б не ти, то… й забуття.
Лиш ти співаєш про життя,
О Біла Панно! ти єдина…
Коли в злигоднях на чужині
Тебе усе ж таки зберіг,—
Ніхто не скаже: й цей поліг…
Коли й скінчу, то — на Вкраїні.
