І
Я притаївсь… я пітьму не збуджу
Необережним рухом…
Бентежних дум намистечко нижу
І в царстві сну
Мовчання таїну
Ловлю я гострим слухом.
Сонця діти під вікном…
Сонця діти —
Плачуть квіти. Ніч кругом,
Плачуть квіти:
Все зникає, як роса,
Все зникає —
Умирає і краса…
Умирає…
В сльозах квітки… Безмірно я люблю
Їх ніжную істоту!
Ладен ридати з ними од жалю
І ввесь тремчу —
І чую в тім плачу
Всю світову скорботу…
II
Десь на скарги та жалі
Відгукнулись солов’ї,
Сиплють сміх —
Сиплють перли на кришталь,
Обертають сум, печаль
В чад утіх,
Щастя, радощі життя
П’ють до мук, до забуття —
П’ють до дна…
Ніч ущухла. Стогне сад,
Ринуть хвилі серенад,—
Б’є луна.
III
Квітами чистими в душу мою
Падають бризки жагучих пісень.
Знов оживаю і знову люблю,
Й нічка — ясніша за ранок, за день!
Щастям незнаним ще в серці бринить
Дивних мелодій палкий лейтмотив.
Лину на згуках і їх мимохіть
В барви вбираю розмірених слів.
Рине блискучий пісень водоспад,
Никнуть у млості дерева, кущі…
Скільки їх, скільки їх, тих серенад,
Виспіва серце палке уночі!..
