В басейні ріки Вілії на Тернопільщині, де береги тяглися вузькою стрічко між полями, проведено меліорацію…
Річко, ріко моя, Віліє,
де твої луки, лелеки?
Де твої очі глибокі,
що нас рятували від спеки?
Йшли і спливали віки за твоєю водою,
Скільки земля двиготіла —
і не під одною ордою…
Але ніхто не посмів зачепити
небесного лику,
Як полонянку, тебе повели силоміць
доморослі владики,
Де вони?.. Їх би вернуть,
як на місце розбою,
Їх би поставити в цих перевалах
перед тобою.
Їм би не пенсії персональні —
а персональні справи,
За те, що накоєно ними
під вигуки браві.
Ті, що і дров наламали,
і душ досхочу поламалі,
Ті, що на кожній дорозі
нащадкам створили завали,
Ті, що у наступі дужім
лишили ліси недозрілі,
Із чорнозему — водоймища,
а з берегів сиві ріллі.
Де попрощались з бобрами і видрами,
рибою, раками,
Там залишилося тільки від розпачу
в серці поплакати.
Скільки очей гірко дивляться й нас
із ммнулого
Ніби ждуть відповіді —
з незабутого і непоснулого,
Із-під завалів байдужості
не оправдання чекають —
Мов із глибин твоїх, Віліє,
душу мені пропікають.
