Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:
– Один між трупами піду.
Вгорі Червоний Ворон кряче
На кров. На бурю. На біду.
І як промовить тій Пустині?
Чи дзвоном арф, чи криком труб?
Із Білих Земель – в Чорні кинув
З душею чорта – Кроволюб.
З душею чорта – що він бачить!
(А дань із Білих Лілій – дай!)
Тужи на камені. Жебраче,
Востаннє кров’ю заридай.
Хіба ж йому стоять на герці?
Якби й посмів – сліпа борба!
Тумани стеле ніч на серці,
А над туманами журба.
