Мов важкі перестиглі зерна,
Впали в землю пахучу літа.
І назад їх ніхто не поверне…
Відцвіли, відшуміли жита.
Де поділася рук твоїх сила,
Рук, що пестили землю весь час?
О, як палко її ти любила
І як зло проклинала не раз.
Та вона забувала образу
І тепло твоїх рук трудових,
Що не зрадили їй ані разу,
Зберігала для років нових.
Щоб у праці гарячій щоденно
Я з вітрами і сонцем дружив,
Щоб, як дар, своє серце пісенне
Я на груди землі положив.
