Над давнім фото нахилились двоє,
Мов з каменю – застигли і мовчать.
Десь у душі схвильовані обоє,
Не помічають, як хвилини мчать.
Один стрічає юність на порозі,
А друга – юність бачить лиш у снах,
Що десь на дальній відцвіла дорозі,
Згубилася під місяцем в лугах.
І вже туди тепер стежок немає,
Хоч відшуміла із свинцю гроза.
Вдовиним болем по щоці стікає
Непрошена сльоза.
Один підвівся: Мамо, плачеш? Що ти?
І руку він поклав їй на плече.
А третій щиро усміхався з фото,
Який обох любив так гаряче.
- Наступний вірш → Степан Будний – Вдова
- Попередній вірш → Степан Будний – Мій старий білокамінний дім
(Оцінок ще немає)