Давно не чув я співу перепілки…
І чути: підпадьомка в Ірпені…
Згадалось: калиновий плач сопілки
І Ніни Гнатюківни жар-пісні…
Он Ямпіль.
Перепілочка у житі.
А ми рвемо волошки для дівчат…
Роки мої невесело прожиті.
Рядки мої нічого не навчать.
Бо що б ми, віршотворці, не казали,
Свої, круті закони у життя.
І “Піть пайдьом!” — не перепілки заклик,
І найчастіш не з радощів пиття.
Жадана Україно, мріє-зоре,
Ти так далеко, наче Оріон!
“Тойоти”, вілли…
А народу — горе.
Хіба щасливий, гордий оре он?
Цвіла б держава правова, багата
Для нас, живих, для поколінь нових…
Але — сусідоньки, ментальність клята:
Два українці — троє кошових…
Язик нам у століттях виривали
Чужинці й доморощені кати
За те, що пісню волі ми співали,
Але не вміли єдність берегти…
Єднаймося ж — не для нової спілки —
Для українства в рідній стороні!
Давно не чув я співу перепілки…
О! Підпадьомка в Ірпені мені…
