Де волання німих каменюк,
Де ніколи і ворон не кряче,
Запитає мене Кармалюк:
“Чом ти жив не по правді, земляче?
Чом тебе прихиляла олжа?
Чом за правду не бивсь до загину?
Роз’їдає залізо іржа,
А олжа роз’їдає людину”.
Що отаману я відповім?
Як виправдувать стану прожите?
Поклянуся (убий мене грім!),
Що й не думалось кривді служити?
В тридцять третім кваску я шукав…
Передачі приносив я брату…
“Чорний ворон” шугав і шугав…
Нас вели гітлеряки на страту…
Я страждав, як страждав мій народ.
Як страждала моя Україна.
І глаголив неправду рапсод,
Й тихла мова моя солов’їна…
Де левади цвіли — крутояр.
І вода у річках перегіркла.
Впала чорною карою з кар.
Полинова негаснуча зірка…
Я між тих, хто до цього довів, —
Перед людом покаятись треба.
Не поміг я сирітці й вдові,
Не вберіг я ні моря, ні неба.
Хоч бажалось не горя-біди,
А розвою для рідного краю,
Славний лицарю, мудро суди.
Я вже й сам душу й совість караю.
І складе рішенець Кармалюк:
“Що ж, і ти скуштував градобою.
Не причислю тебе до падлюк,
Та й гордитись не можу тобою…”
І повернеться спиною він.
І забудуть про мене навіки…
Бий, гуди, справедливості дзвін,
Доки чую і дзвони і ріки!
