Ти розумна і добра, ти весела і гарна на вроду,
Та чи знаєш, дівчино, якого ти роду?
Ми жили споконвіку — над Россю, над Богом, Славутичем.
Ми не зайди — поляни й древляни, ми тиверці й уличі.
Ми плекали наш сад, ми творили мелодії гусельні.
Ми справіку жили. Звались предки русинами й русами.
І сіяв Київ град, між великими сяяв столицями.
Ярославни були у державах Європи царицями.
Дивували ми світ і соборами, й плужною крицею,
І книжками, і медом, й золотою, мов сонце, пшеницею.
Шляхом волі пішли б ми — новими, як день, доріженьками,
Та змагались віки із сусідами, із воріженьками.
За Богдана (Алеппський Павло, подорожній священик засвідчує)
І селянки читали й писали, траплялись між ними й освічені.
Не шукаймо листів тих жінок — мов листочки, навіки утрачені.
Лиш зостались пісні Чураївен, уже покріпачених.
Супостати обсіли. Страждали ми, люто покарані.
Нам ламали хребет, виривали язик “браття”-Каїни.
Напували нас трійлом, підступно брехливими чарами –
І нащадки Трясила в неволі росли яничарами.
Пустоцвіти й сьогодні зростають із доброго кореня,
Та народ не загинув. Не вмерла країна нескорена.
Україна нова, незалежна — ще тільки рождається.
Як страждає народ, як нелегко народ утверждається!
Селянин догрібає соломку і триннячко вилами,
А довкілля гуде іномарками, повниться віллами.
Наступає зима, притискає і кривдить морозами,
В нас нічого нема: розікрали усе й повивозили.
Нас годують примарами, напувають підступними чарами,
Богунові нащадки й сьогодні ростуть яничарами.
Та народ не вмира — буряки проривають поляночки
І співають про волю синьоокі, мов льон, волиняночки.
Рушники вишивають коханим палкі полтавчаночки.
В старожитнім таночку чарівно пливуть подоляночки…
Хоч бідує народ, хоч народу ще гірко страждається,
Та нова Україна у муках великих рождається.
