Нещодавно це було.
Я приїхав у село,
А в селі сади затишні,
А в садах квітують вишні.
Хати білі, чисті всі,
Йду і радуюсь красі.
Раптом — що це? Що за хата,
Наче пустка сліпувата?
Облупилась, без пуття,
Перед вікнами сміття,
За причілком сохне м’ята…
Що ж таке? Чия це хата?
Жінка в поле ось спішить.
Я до неї: — А скажіть… —
І почав її питати,
Хто хазяйка тої хати?
І дізнався, в чому суть.
Мати й донька там живуть.
Мати в полі, ну а дочка —
Цілі дні сидить, як квочка:
Ніжить личенько своє —
З себе «баришню» вдає.
Завела зачіску модну —
Й ні за воду за холодну!
Мати в ланку йде робить,
А лінива дочка спить.
Мати поле, мати в’яже,
Дочка й хати не обмаже!
Як їй щітку брати в руки,
Як вона ж «пройшла науки»?
Років три тому якраз
Закінчила восьмий клас!
Встане сонна — цур їй, пек! —
Вип’є ряжанки із глек,
Доведе лице до толку
І… в бровах почне прополку.
Потім — хату на замок,
За гітару — і в садок.
Гра романси пишномовні
Все на теми на любовні.
Бринька й голосно співа,
Вимовляючи слова:
«Де ти, де, жених прекрасний?
Жду тебе, мій сокіл ясний!»
Проспіва, протягне «ох!»,
Молока хильне за двох
І вертається до хати —
До обіду спочивати.
Ті, з ким вчилась і росла,
Стали гордістю села:
Ще до сонця на ділянки
Йдуть трудитися у ланки.
В них і слава по труду,
Й хати — писанки в цвіту!
Я хотів поговорити,
Як же ця гадає жити?
Не вдалося! Аж обидно,
Міцно спить вона, як видно:
Бив я в двері, в ставні бив —
Не добивсь! Не розбудив!
