Колись давно якийсь солдат
Десь на одному з полігонів –
У трилінійний апарат
Обойму вклав з п’яти патронів.
Пальнув солдат, почувши „плі”.
І незабаром ясно стало,
Що в основному, взагалі –
Обойма вистрілила вдало.
І полилися похвали,
Знялося море шуму й гаму:
На щит обойму підняли
І в золоту вмостили раму!
Затим – вчепили по вінку
До шиї кожного патрона…
З тих пір під стелею в кутку
Висить обойма, мов ікона.
Ідуть літа…І хоч давно
В мішені б’ють нові патрони –
„Знавці”, по звичці, все одно
В куток одвішують поклони.
З усіх трибун, на всі лади
Одних і тих і досі хвалять.
А нині діючих – завжди
Цілим снопом до „інших” валять.
Порадив якось я „знавцю”,
(Віддавши славленим належне):
– А може б ви обойму цю
Хоч обновили обережно?”
Помислив він і каже так:
Та не потиснеш їх ніяк!
– Не раз ми думали, хотіли,
Не піддаються!
Заржавіли!
