Став наш поїзд край села,
Поблизу Чонгара…
І в купе моє зайшла
Ультрамодна пара:
Він — нестрижений, як піп,
Що чита псаломи,
В неї зачіска — мов сніп
Житньої соломи.
З ними хлопчик, їх синок,
Не дитя, а муки:
Батько держить за пасок,
Мамочка — за руки…
А малий щипає всіх,
Як щипають краби,
Та благає, молить їх:
— Не беріть від баби!..
Не беріть! — здіймає шум,
Дріботить ногами.
І цукерки «Каракум»
Не прийма від мами!
— Бабо, де ви? — поспіша
Вирватись синаша.
Батько гнівається: — Ша-а!
Я же твой папаша!
Зиркнув зляканий
Івась на його борідку:
— Я не знаю дядьку, вас,
Як і вашу тітку!..
Вісім місяців було,
Як оці патлаті
Завезли Васька в село
До бабусі Каті:
Щоб без клопотів їм жить,
Підросте аж поки;
Щоб у ясла не носить
І не знать мороки;
Щоб на пляж у вільний час
Вирушати вранці,
Вечорами — слухать джаз
І трястись у танці!..
Грівся син їх років п’ять
В баби біля серця…
І приїхали забрать —
Щоб у місті «терся»!
Щоб дружків культурних мав,
А не пас корову,
Щоб потроху забував
Українську мову…
Мама тиче в пляшці квас,
Батько — пиво свіже…
— Все одно втечу від вас! —
Їм синочок ріже.
Не було таких розлук
Ще в оцім вагоні:
У купе ридав онук,
Баба — на пероні…
Поїзд рушив — і пішов…
А мораль єдина:
Ну яка до них любов
Може бути в сина!
