Возив мужик на ярмарок
Жидів цілу фуру…
Назад йому довелося
Везти одну Суру…
Як на збитки мужикові
Сура уродлива!..
Молоденька і тлустенька,
Сама чорнобрива…
Підсів мужик до жидівки,
Жарти починає.
А жидівка, псяча віра,
Чортом поглядяє.
Відсувається небога…
Нічого діяти!..
“Почекай же, псяча віро,
Сама мусиш дати!..”
Їде собі помаленьку:
Чорний ліс синіє!..
Ще далеко до коршомки,
А вже вечоріє…
Смерклось добре, кругом темно,
Середина лісу:
“Да куди я, — мужик каже, —
Поїду у біса!..”
Звернув набік, з воза злазить,
Коня випрягає…
“Що то? герсти… ночувати?..” —
Жидівка питає.
Як згадала Сура вовка,
Живцем помирає.
А мужик собі байдуже —
Коня випрягає…
Випрягає, вклав до воза,
Сам лягає спати…
Положився й починає
Суруню лякати…
Кинув хомут за корчами,
За лици тримає…
Що потягне — шелесь-шелесь!
Сура помирає…
Далі каже: “Чоловічку,
Голубе мій, брате!
Візьми мене, чоловічку,
Коло себе спати!..”
“Та що вже, — мужик каже, —
Робити з тобою!..
Забирай свої манатки,
Лягай ізо мною…”
Лягла Сура коло нього…
Стало ніби тихо!..
Далі знов межи корчами
Шелепає лихо!..
Аж під свиту мужикові
Сура підлізає…
Мужикові того й треба —
І сам накриває…
Кинув лици, обняв Суру,
Мацає увсюди!..
Стали в Сури помаленьку
Підійматись груди!..
Обнімає мужик Суру…
А Сура цілує…
Спустив руку до спідниці —
Сура як не чує…
Піднімає помаленьку
Спідниці в небоги…
А небога — ані слова —
Розкладає ноги…
Крешить мужик жидівочку,
Справи дотирає…
А жидівка щораз лучче
Йому випинає…
Накрешився, не злізає…
Так і спочиває…
Його Сура і руками,
Й ногами тримає…
Лежить мужик, не злізає…
М’яко спочвати…
Відпочив, як на перині,
Та й почав казати:
“Ти думаєш, що ми справді
Тут межи вовками?..
То мій хомут так шелестів
Помежи корчами!..”
“То хомут був?.. Ох які ви
Розумнії люди!..
Ану, ну, нехай, Іванцю,
Іще хомут буде!..”
