Межи нашими Жидами
Поголос пустив ся,
Що ніби то в Русалимі
Месіяш родив ся…
І зібрало ся аж десять
Грубих бородатих,
Грубих десять арендарів
Та самих багатих.
І зібрались в Русалиму,
Скринку гроший взяли,
В проводатарі для себе
Чумака наняли.
Дають йому свою скринку
І в перед пускають,
А за ним самі поважно
В поход виступають.
Ідуть, сопуть арендарі,
Жаден ні словечка…
Аж ось в ночі забіліла
Перед ними гречка…
„Чи бачите, — чумак каже, —
Як біліє море?“
А Жиди всі: „Вей мір, вей мір!..
Лихо нам та горе!“
— „Яке лихо? — чумак каже:
Підіймайте поли!
Ви пройдете через море,
Ніби через поле!..
Лиш за мною як у око,
А то буде й амінь!
В саму прірву, аж до біса
Підете, як камінь!“
Захиталась під ногами
Зарошана гречка…
Ідуть Жиди, аж трясуть ся,
Жаден ні словечка…
Вийшли з гречки арендарі,
Аж і ліс видати.
Ідуть вони аж до ліса,
Стають ночувати.
Поставали Жиди на ніч,
Став їден ходити —
Чи де який не згубив ся,
Хоче полічити…
Ходить, ходить, Жидів лічить —
Тілько девять має…
А себе самого дурень
То і забуває.
Становить ся сам у лаву,
Другий виступає:
Лічить, лічить, не долічить,
І все девять має…
Всі лічили, але жаден
Дурень бородатий
Не згадає, не зміркує,
Що він сам десятий…
Не зміркують арендарі,
Нічого робити —
Ідуть вони до Івана,
Просять полічити.
Полічив він, втихомирив.
Пора б спочивати…
„А що, мої арендарі,
Де будете спати?“
— „Так, Іванцю, положи нас,
Щоб вовк не почуло,
Щоб всі були в середині,
А з краю не було!..“
— „Добре, — каже, — арендарі!
Я вже й місце маю:
Як уложу, то не буде
Ні жадного з краю…“
А там саме на поляні
Груша зогвивала,
А під нею прездорова
Комашня стояла.
Іде чумак до комахів
Із орендарями,
Розкладає наоколо
Жидів головами.
„Та глядіть же, — промовляє, —
Лежіть, Жиди, тихо!
А то послі почуєте,
Яке буде лихо!..“
Пішов і сам постелив ся
Під зеленим дубом
І заснув собі до раня
Кохано та любо.
А тим часом арендарів
Обсіли комахи…
Гризуть, їдять на всі боки, —
Мовчать сіромахи.
Гризли, гризли на всі боки
З вечера до раня;
Нагризли ся собі в волю
Та до вподобаня…
Пробудив ся чумак рано,
Жидів оглядає:
„А що? добре було спати?“
Жидову питає.
— „Ай, Іванцю, що тут було?
Яке було лихо?
Але ми таки розумні,
Всі лежали тихо!..
— „Тілько й щастя, арендарі,
Що тихо лежали,
А то були б вас до лиха
Всіх позаїдали…
Уставайтеж, арендарі,
Та моліть ся Богу!
Роса впала, зійшло сонце —
Пора у дорогу!
Повставали арендарі,
Богу помолились
І снідати не снідали,
В дорогу пустились.
Ідуть вони за Іваном
В лихую годину
Через нетрі, через пущі,
Та через тернину.
І де вже їх не носила
Нечистая сила!
А все таки серед ліса
Нічка захопила.
Смерклось добре. Стало темно,
Треба ночувати.
„А що, мої арендарі,
Де будете спати?“
— „Іваночку, голубчику!
Кажуть Жиди грубі, —
Сеї нічки ночувати
Хочемо на дубі.“
І полізли арендарі
На верх дуба спати,
Ще й говорять чумакови
Гиляки обтяти…
А чумак обтяв гиляки,
Ще й капця їдному,
Узяв собі скринку з грішми
Тай пішов до дому…
Зійшло сонце по над лісом —
Жиди не злізають,
Як ворони на гиляках,
Чумака чекають.
Просиділи до полудня,
Все Івана ждали,
Але його нема й духу,
Поминай як звали!..
Починають арендарі
Самі міркувати,
Як їм грубим арендарям
З дуба позлізати.
Присудили, щоби Лейба
За гиля вчепив ся,
Щоби Лейбі грубий Мошко
За ноги вхопив ся;
Щоб за Мошка взяв ся Гершко,
Щоб за Гершка Хаїм…
„Як вчепим ся, — кажуть, — разом,
То всі позлізаєм…“
Бере Лейба за гиляку,
Що сили вчепив ся,
По нім злазить грубий Мошко,
За нього вхопив ся.
По Мошкови злазить Гершко
І його хватає,
По них решта арендарів
Повзає, злізає.
Кричить Лейба, репетує —
Не може тримати.
Але йому Мошко радить
Руки поплювати…
— „Поплюй руки, поплюй руки!“
Жиди бормотіли,
Але Лейба ще не плюнув,
Як всі полетіли!..
Щось з годину арендарі
Покотом лежали!
Прочумалися, як з похміля —
Ледве повставали.
Повставали арендарі;
Всі були хороші —
І без хліба й без одежі
Та ще і без гроший.
Беруть вони, за Мойсея
Лейбу обирають,
І холодні і голодні
В поход виступають.
І пішли Жиди голодні,
І йшли день і нічку,
Аж наткнулись перед світом
На глибоку річку.
Наткнули ся тай ґерґочуть,
Що мають пригоду.
Але Лейба десь наглянув
Липову колоду.
Біжить живо до колоди,
На неї сідає;
Ще живійше арендарів
Решту закликає,
Тай каже їм на колоді
Себе підійняти
І до неї поясами
Ноги привязати…
І збігли ся арендарі,
Підняли колоду,
Привязали Лейбі ноги,
Пустили на воду.
Але тілько старий Лейба
Проплив середину, —
Так у воду й повернув ся
В лихую годину!
І не стало уже Лейби,
Тілько видно пяти!
І дурнії арендарі
Стали викрикати:
„Ото дурень старий Лейба!
Ото дурень хусит!
Так далеко до берега,
А він ноги сушит!..“
