Степан Руданський – Повій, вітре, на Вкраїну: Вірш

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
ГолУбонька-дівчИнонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.

Зупинися нишком-тишком
Над рум’яним білим личком,
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.

Як спить мила, не збудилась —
Нагадай їй, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась…

Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі.

А як мене позабула,
Як нелюба пригорнула —
Ти розвійся край долині,
Не вертайся з України…

Вітер віє, вітер віє;
Серце тужить, серце мліє…
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (3 оцінок, середнє: 4,33 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Степан Руданський – Повій, вітре, на Вкраїну":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Степан Руданський – Повій, вітре, на Вкраїну: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.