I
Коло річки, коло Бугу
Лужок процвітає,
Там Ганнуська-дівчинонька
Коров виганяє.
Там Ганнуська-дівчинонька
Коров виганяє,
Русу косу заплітає,
Стиха промовляє:
«Ой, пасіться, ви, корови,
По рівному лугу,
А я піду скупаюся
В чистенькому Бугу!..
Ой пасіться ви, корови,
Я не забарюся!
Вмию личко, вмию брови,
Сяду, заплетуся!..
Прийде милий, поцілує
В білеє личенько.
Скаже: «Люблю тебе, мила.
Любеє серденько!..»
Ой Івасю, моє серце!
Забарись годину!..
Як умиюсь — не пізнаєш
Любую дівчину!..
Як умиюсь, заплетуся,
Квітками вберуся,
Тоді скажеш: «То-то люба
Милая Ганнуся!..»
І скупалася Ганнуся
В чистенькому Бугу,
Заплелася, походжає
По рівному лугу.
Заплелася, походжає,
Милого чекає,
Синенькими квіточками
Голову вбирає.
II
То не місяць, то не сонце
Сходить з-за дубини —
То Івась так молоденький
Іде до дівчини.
Ой він їде, промовляє:
«Любеє кохання!
Не даєш ти мні покою
З рання до смеркання.
Я од рання до смеркання
З коня не злізаю
І біленьких ніжок своїх
З стремен не виймаю.
Ніжок з стремен не виймаю,
Повід не спускаю,
Що день божий до дівчини
Свої виїжджаю;
До дівчини Ганнусеньки,
Що пасе корови,
Подивитись на ї личко.
На чорнії брови.
Бо то личко, як калина,
Брови, як шнурочки,
Очі чорні, ще чорніші
Осінньої ночки.
Як погляне — сам не знаю,
Що зо мною діє!
Мила думка в головоньці,
І серденько мліє.
III
Забарися, сонце ясне,
Іще хоч годину:
Нехай же я надивлюся
На любу дівчину!..
Нехай же я надивлюся
На любу дівчину,
Бо щось нудно на серденьку:
Либонь же я згину!..»
«Що то, милий? Що то, милий?!
Що то?! Бог з тобою!
А хто ж то нас розлучає,
Як рибку з водою?..»
«Ніхто, мила Ганнусенько,
Тільки твоя мати:
Вона ж мене напосілась
З світу ізігнати.
Ніхто, мила Ганнусенько,
Тільки твоя тітка:
Зчарувала — і я сохну,
Як рутвяна квітка.
Зчарувала — не сказала,
Чи довго ще жити.
Чи довго ще молодому
На світі тужити.
Зчарувала — не сказала
Ні тітка, ні мати.
Та бодай же і їм було
Так важко конати!..»
IV
В кінці поля є тополя,
Могила під нею;
Там присипали Івася
Сирою землею.
На високії тополі
Чорний ворон кряче.
Над могилою сирою
Ганнусенька плаче:
«Не ховайся, ясне сонце,
У хмарному небі:
Не підійму головоньки,
Не гляну на тебе!
Не збирайтесь, чорні хмари,
Попід небесами:
Дайте змити могилоньку
Дрібними сьозами.
Може, слізка пробереться
По землі сирії,
Пробереться і западе
В груди молодії!
І заб’ється його серце,
Як билось недавно!..
Може, він ще спогадає
За дівчину Ганну!..»
«Ой Ганнусю моя мила!
Не плач надо мною:
І в могилі моє серце
Б’ється за тобою!..
Іди, мила, в луг зелений,
Йди, моя Ганнусю:
Взавтра рівно пополудні
До тебе явлюся!..
І з полудня до півночі
Будеш ти мні мила;
Од півночі до полудня —
Темная могила…»
V
Сіла дочка край куточка,
Сльози проливає.
Стала мати серед хати,
Рученьки ламає:
«Втопила-сь ти мене, донько,
В холодную воду:
Погубила здоров’ячко
І милую вроду!..
Де ті личка повненькії?
Де краса дівалась?
Стала жовта на личеньку,
Як намалювалась!
Де ті очі, ясні очі,
Що вогнем палали?
Затягнулись в лоб далеко
І там позгасали!
Втопила-сь ти мене, донько,
В холодную воду:
Оддала ти нечистому
Здоров’я і вроду!
Поможіте ж, сусідоньки,
Скажіть, що робити?
Нехай же я перестану
Серденько в’ялити.
Є у мене василечки,
Що я посвятила.
Кажуть, того ненавидить
Нечистая сила.
Заплету я її в косу,
Покроплю водою,
Може, як змилосердиться
Господь надо мною».
I заплела в коси зілля
Від злої напасті
Та й послала Ганнусеньку
Знов корови пасти…
VI
Пасе дівча коровоньки
До темної ночі,
Виплакала за миленьким
Свої ясні очі.
Не видати миленького!
Що ж то за причина?
Чи вже ж йому не милая
Ганнуся-дівчина?
Йому мила Ганнусенька,
Та зілля лякає,
Через зілля свяченеє
Приступу не має.
І розплелася дівчина,
Ніби на весілля;
І розплелась — витрясає
Свяченеє зілля!
Витрясає, поглядає
Сумними очима,
А вже милий чорнобривий
Стоїть за плечима.
І сідає, обіймає,
Цілує, милує,
Присипляє й не всипляє,
Чарами чарує…
Ніби сонна, дівча стала,
Ніби її сниться
То тополя, то могила,
То гріб, то світлиця.
І туманом стали думи,
Розум погасає;
Обійняла миленького,
Іде й не питає.
Іде з милим до могили —
Могила розкрилась.
І навіки Ганнусенька
Спати положилась.
VII
В кінці поля є тополя,
Могила під нею.
Там Ганнуся із Івасем
Лежать під землею!..
На високії тополі
Чорний ворон кряче;
Над могилою старою
Стара ненька плаче.
Ворон кряче, мати плаче;
«Доню моя мила!
Чи ж я тебе, моя доню.
Не щиро любила?
Чи ж я тебе не любила?
Чи ж я не гляділа?
Доню моя, голубонько,
Де ж ти залетіла?
Залетіла голубонька
Та вже й не вертає!
Хто ж без тебе, Ганнусенько,
Мене поховає?
А хто ж мої старі кості
Обмиє сльозами?
Доню моя, доню моя!
Вернися до мами!..»
Ворон кряче, мати плаче —
Аж руки ламає.
А Ганнусі нема, нема,
Назад не вертає…
Ворон кряче, мати плаче —
Аж б’ється у груди…
А Ганнусі нема, нема
Та вже й і не буде.
