За містом на фермі курчата ходили.
Курчат за собою їх мама водила.
Куди мама-квочка – курчата за нею,
А півень здалечка втішався сім’єю.
Батьки вчили діток про куряче діло,
Щоб діти в сусідські двори не ходили.
Гуляли в своєму дворі біля хати
Маленькі курчата: хлоп’ята й дівчата.
Росли-підростали маленькі курчата.
Вже пробував півник, як тато, співати.
Дівчатка матусі ставали в пригоді.
Жили всі у мирі, жили всі у згоді.
На славу батькам були їхні малята –
Маленькі курчата: хлоп’ята й дівчата.
А поруч, в сусідстві, за тином низеньким
У качура й качки – качата маленькі.
Пухнасті, жовтенькі, із боку на бік
Хитаючись ходять на ніжках кривих.
Буди у курей лиш на радість малята,
Аж поки синок їх не став примхуватим.
Батьків більш не слухає так, як раніше.
Здається йому, що все краще у інших.
І ось каже рідному братові брат:
– Я вирішись жити теперь у качат!
Жартуєшь ти, мабуть, – сказав йому брат, –
Невже нас покинеш: курей і курчат?
А той йому каже: Щодень, то ясніш
Я бачу: качата живуть щасливіш.
Поперше, у них не такий строгий тато.
Подруге, їх трохи пізніш ведуть спати.
А найголовніше – в них більше розваг!
І вогники блиснули в сірих очах.
Матусенька слізно молила дитину,
Щоб він не лишав свою рідну родину.
Та він не послухав, та він не повірив
І жити пішов на сусідське подвір’я.
І ось він уже у сусідських качат.
І вже його там по-качачому вчать.
Качки аж у боки беруться, регочуть,
Як півник ходити по-їхньому хоче.
Іде, хилитається з боку на бік.
ДО їхнього ходу він зроду не звик.
Качата сміються із нього, аж плачуть,
Він їх розважає неначе паяцик.
А сонце у небі пекло-припікало.
Качатам від спеки вже гаряче стало.
І качка сказала таке до діток:
– А може б пішли ми усі на ставок?
Це зовсім близенько. Ставок повноводний.
У ньому водиця приємно холодна.
В ній квіти-лілеї. Там спокій і тиша.
Вербу над водою там вітер колише.
– Ходімо, ходімо, – закрякали діти
І вже до ставка заходилися бігти.
А півник за ними біжить-підбігає.
За ними у воду з розгому стрибає.
Та лишенько! Що це?! Чому це воно?!
Качата всі зверху, а він йде на дно.
Промок, налякався, водиці напився,
Заплакав. На щастя тут вітер вчинився.
Він хвилю навіяв, і хвиля оця
На берег шпурнула немудре курча.
В піску у страху воно довго лежало.
– Живе я чи мертве? – воно вже й не знало.
Аж чує знайомо-знайомо хтось квокче.
Розплющило очі: а це – мама-квочка!
Стривожена бідна за рідну дитину.
А з нею уся його рідна родина:
Курчата-хлоп’ята, курчата-дівчата,
А трішечки збоку – схвильований тато.
Зраділи усі, що минулося горе
І рушили разом до рідного двору.
