Нині приємно зайти вам у теплу, затишну кав’ярню,
Папіроску курити й за чаєм читати журнал,
І байдуже знати, що ваших хвилин неозброєну армію
Проведе і без вас крізь історію хмурий маршал.
Нині легко й безжурно заснути на грудях коханок
І давні тривожні слова: жандарм, цитаделя – забуть,
Бо нині лиш нам нести в мовчазнім вижиданні
Під касками нахмурених чол причаєний бунт.
Гарно в пульмані гойдатись, як Пенклюб чужинний запросить,
Гордо витати усіх прапорами вже здійснених снів,
Та важче писати вірші на бруках празьких, як Ольжич і Косач,
І молитися ангелам гнівним майбутніх суворих днів.
Добре смуглявим іти під сонцем і вітром – і вірить,
Що крок на здобутій землі – це римський, нездоланний крок,
І чути, як пружно тоді вигинається право покірне,
І як смирно на струнко вдаря у твердий, поліцейський дашок.
Ми – в сонце закохані теж, і в сміху жіночого бризки,
І палить жагуче уста нам вітер розбурханих строф,
Та важче нам нині писать тувімовські веселі бурлески,
Як очі захляпують нам від напруги не сльози, а кров.
Нині так легко зійтись і дружні слова говорить нам,
Лікті і мислі свої на одному оперши столі, –
Та як затаїти себе в одчайних римах і ритмах,
Як застебнути кобуру набитих на гостро слів?!
Та найлячніше те, що існує над нами незмінна,
Для всіх нас єдина краса, жорстоко однакова й та ж,
Навіть тоді, як знову розгоном нас буфер історії гримне
І почуємо знов у руках металу холодний вантаж!
