Коли в ярмі стогнав кріпак
В лабетах царських посіпак,
Конало українське слово
В задусі темній і тісній,
Лиш в нашій пісні голосній
Зростали паростки здорові.
Коли царицині посли
Чигрин палили до підніжжя,
І вже на славне Запоріжжя
Шляхи тернами поросли –
На світ з’явилась “Енеїда”.
В ній осуд панства і огида
До кривди людської й наруг,
Хто батька, матір ізобидив,
До шахраїв і дармоїдів,
Судів неправих і хапуг.
В новій сатирі, влучній, смілій
Не римлянин Карон Вергілій,
А Котляревський промовля.
Панів у пекло він спровадив,
Палив огнем пороки й вади,
Щоб квітла рідная земля.
Поборник правди ти єси!
Скільки душевної краси
В безсмертнім образі Наталки,
У щирій вірності Петра,
Що злигодням не потура
І наречену любить палко!
До миру й згоди кликав ти
І співчуття до бідноти:
Ці поривання благородні.
Мотиви людяних пісень
Добру навчають день-у-день,
Живуть у пам’яті народній.
Всією нашою сім’єю
Тобі, славетний корифею,
Кладем нев’янучі вінки –
Хвалу твоїй натхненній лірі
І почуття любові щирі,
Ти жив і житимеш віки.
