Оповідання у віршах
I. Жадоба знати
— Чи гукне котрий на мене?..
Розбудіть раненько, нене:
Нам до школи йти.
— Та навчання ж закінчили,
Набирайся, хлопче, сили —
В поле підеш ти.
Говорив мені ось тільки:
„Я навчаюсь на 5-ки”.
А це?..
— Так і є.
Працювать же йду я зранку
На дослідную ділянку —
Завдання моє.
Вчитель каже: „Треба вміти
Хліб вирощувати й квіти,
Щоб міцніли ми.
В школі вчились на відмінно
І прийшли батькам на зміну
Справжніми людьми.”
Ще казав, хто неледачий,
Й до науки має вдачу,
Впише тих в загін
І в екскурсію із ними
(Хто з квитками проїздними)
Теж поїде й він.
— Скурсія?.. Не мовлю чисто.
Що воно село чи місто?
— Подорож така.
— Ой, ці заміри хороші
Лиш для тих, що мають гроші,
Не для бідняка.
Повезе нас аж у Київ.
— А де ж гроші в гречкосіїв?
Пішки ж не дійдеш?
Маєш, хлопче, 10 років.
Хто б то дав собі мороки?
Ти таке плетеш…
— Мамо, ви ж були на прощі.
В самім Києві на площі,
Кажуть, скрізь огні…
Ніччу в сяєві рожевім
Скаче лицар мусянжевий
На баскім коні.
То ж Богдан? Церкви, хороми…
І дахи там не з соломи —
Срібні, золоті.
Хоча б якось ненароком
Раз поглянуть одним оком
На дива оті.
— Сину мій, про мандри потім.
Батько наш стікає потом
На чужім лану:
Косить дукам вже ось три дні.
Забуваю я про злидні
Тільки як засну.
— Нащо тато тратить сили?
І самі б собі скосили,
Якби не схотів.
— Коли позику віддати,
Чим він буде годувати
Дванадцять ротів?
— Я поїхать хочу, нене…
То ж замовте си за мене
Татові слівце.
Працювати буду в полі.
Просапаю дома й в школі
Грядки й деревце.
— Добре. Ранком сонцегожим
Косарям ми допоможем:
Піднесем снопи,
Позгрібаєм колосочки,
Покладем їх у валочки.
Вже смеркає… Спи.
Ранок ледь почав сіріти,
Як схопились старші діти:
Їм до косарів
Треба зараз поспішати.
Снідання готує мати.
А Івась горів
Все мандрівною жагою,
Біг до школи із сапою
А в думках — одне:
Вдень, увечері і вранці —
Дивний Київ як у казці…
„Відпустіть мене,
Тату. Я ж старанно вчуся…
На проїзд сестра Ганнуся
Гроші ось дала”.
Він спинивсь біля паркану.
„Не згубив?.. А ну лиш гляну…”
Викутав з вузла
Коло срібної монети.
Розглядав на ній прикмети:
Двох дзьобів вістря,
Пазурі, що стисли кулю.
Потім пальцями помуляв
Голову царя.
„На,— сказала,— це кружало…
На глитейській ниві жала
Я зо 3 доби
За карбованця так гірко…”
Зав’язала у ганчірку.
„Та не загуби”.
„Гей, Івась! Сюди но прудко!”
Він сховав монету хутко
І ступив за ріг.
Грала на шкільній оселі
Група хлопчиків веселих.
Він до них побіг.
II. Школа
Жнивним жаром поле диха.
А в селі незвично тихо,
Бо збирать врожай
Вийшли всі з осель і жител.
Лиш над ставом чмихав питель
Та кричав бугай
В очереті.
Ось на ґанок
Вийшов вчитель:
„Добрий ранок!”
Привітав усіх.
„Добрий ранок!” — йому учні.
Стихли гамір, жарти влучні
Пустотливий сміх.
Наче батька стріли діти.
Раді… Як їм не радіти:
З ними вчитель-друг.
Школа рідна. В ній всі рівні.
Труд, наука — шани гідні.
Нема кривд, наруг.
Вчитель добрий, але строгий.
З ним не зіб’єшся з дороги:
Сильний, як Антей.
Пестить учнів він, як мати.
З його волі працювати —
Щастя для дітей.
Як та хмара несе зливу,
Живить, миє спраглу ниву
В дощовій воді, —
Вчитель сіє в словострої
Зерна мудрості людської
В душі молоді.
„Діти, будемо полоти.
Вистачає тут роботи.
М’яко йде сапа:
Грядку звечора полито.
Ми збирем з Івасем жито.
Принесіть серпа.”
Всі до праці стали радо.
Сяє сонечко над рядом
Схилених голів.
Горда радість серце тисне.
Вчитель голосно навмисне
Мову далі вів:
„Сіять треба вчасно й густо,
Не лишать і цятки пусто.
Буде рясно кіп.
Скільки ж часу йшло і сили,
Доки спільно ми зростили
Цей зернистий сніп?”
III. Поліцай
Від чекання знебулася,
Виглядала мати Йвася,
Щоб на степ успів.
В думці ганила дитину.
Раптом тупіт біля тину
Кінських копитів.
Зирк — аж вершник. Кінь гарцює.
Поліцейський репетує:
„Спиш… Хутчій сюди!
Де старий?”
„Він косить людям.”
„А пакет нести хто буде?!
Що ж… сама іди.
А малий?”
„Чогось у школі…”
„Ще в науку, — Злидні голі.
Я його знайду!”
І помчав. Здригнулось тіло,
Серце в неньки защемило,
Мабуть на біду.
Вершник стукає в ворота.
Вчитель повагом: „А хто там?”
„Десь сховавсь у вас
Син розсильного Вакули.
В стан пакети носить… Чули?”
„Тут хлоп’я Івась.
Ви не рвіть даремно голос”
„Хай хлопчак біжить у волость,
Там розкажуть все.
Той пакет віддасть старому,
А вже батько становому
Зараз віднесе.”
„Це дорослим, не хлоп’яті
Накажіть”
„Старці прокляті!
Нам іти за них?!”
„А дитині — не дозволю…”
„Так… Ви чините сваволю?!”
(Гурт дитячий стих).
Кінь ногою гріб і прискав.
„Хто ж тут старший ви чи пристав?
Марш, часу не гай
За пакетом, сучий сину,
Бо підставить батько спину
Під оцей нагай!
Вам — моя пересторога…”
Вороному дав остроги.
Й курява знялась.
А слідом за поліцаєм
Битим шляхом понад краєм
Біг малий Івась.
IV. Урядник
Небавом у центр придибав.
Ось і врядника садиба.
Дім на видноті,
Дах із бляхи, мур кам’яний,
Щоб сторонній не заглянув;
Зарості густі
Дерези понад провулком.
У дворі тім — птиці гуком,
Двоє штучних плес.
Шумно гаркають індики,
На дроті — звірюка дикий —
Волохатий пес.
Тин щільний, не вшипиш пальця,
Брама — наче у державця
Чи в монастирі.
Та її у свято й будень
Обминають добрі люди
Геть на пустирі.
Підійшов Івась до брами,
Стукнув кволими руками,
Слух напружив, зір.
Став гарчати пес і злиться.
Вийшла згорблена служниця
І впустила в двір.
Був у врядника він двічі.
Заглядав йому у вічі —
В них — злоба і лід…
„Тут постій” — сказала служка.
Ворухнулась тіні смужка.
Він здригнувсь і зблід:
На дроті рвонувсь песюга.
Ось минула хвилька, друга,
Служка: „Йди” — кива.
Став Івасик на порозі.
„Жди” — промимрила невдовзі
Чорна голова.
Щось шукала на папері
І не глянула на двері.
Спинка крісла з дуг
Раптом глухо заскрипіла —
То вмощав зручніше тіло
Сам Дем’ян Бордюг —
Врядник сьомої дільниці.
Звузив він очей зіниці,
Губи потягли
Люльку.
Курево в ній тліло.
Все тут згарями смерділо,
Наче із кагли.
Чуб стирчав, як пасма щіток,
Пика — з добрий підрешіток.
Кров у ній горить.
Шрам під носом від розрізу —
Вус один стирчить донизу,
Інший — догори.
На руці немає пальця:
Видно був Дем’ян в бувальцях.
Як старий тарган,
Вусом водить підозріло.
Йвась зирнув набік несміло:
На столі — “наган”,
У кутку — крива шаблюка.
Острогами врядник стука.
Раптом як ревне:
„Батько де?!”
„У полі косить”
„Хто ж отак пакети носить?!
Гаєте мене!
На пакет, розносну книгу.
Батько хай бере гирлигу
І мерщій у стан.
Я йому підправлю писка!
Щоб до вечора розписка
Тут була…
Я пан
На дільниці. Не дозволю
Наймитам чинить сваволю.
Марш! Не жалуй ніг!”
Лиш Івасик обернувся —
Провела його бабуся.
Він побіг, побіг…
V. Наказ батька
„Де той хлопець?.. Чи дав згоду?
От неначе впав у воду”.
Так їй невпокій.
Чує тупіт ніг дрібненький.
Упізнала сина ненька
По ході швидкій.
„Що там?..”
„Дяка поліцаю:
Від урядника шмагаю:
Дав пакет. „У стан
Віднести його негайно.
Час прогаяли ви марно!”
З крісла рвучко встав:
„Я підправлю ваші пики!”
Не людина — звір він дикий.
Чад із люльки, дим.”
„Зацькували нас зненацька…
Щойно я була у батька,
Говорила з ним.”
„Що, про київську мандрівку?”
„Хай Івась іде в Куцівку,” —
Каже: „Вільний він.”
„Пошліть Віру чи Федота.”
„В них тяжка жнивна робота.
Тут — ніяких змін.
Вічно позики ми просим.
На чужому сієм, косим…
Правда, бач, яка:
Власне жито вітром бите,
Придорожним пилом вкрите,
Сохне, укляка.
Лиш торкни стеблину кволу —
Зерно сиплеться додолу.
Потім ховрахи
Поїдають працю нашу,
Миші трублять добру пашу,
Ласують птахи.
Одволожать жито роси —
Уночі його ми скосим,
А зберем врожай.
Ну… збирайся, любий сину.
Ось візьми шкільну торбину —
В неї все вкладай:
Хліба шмат, картоплі в бібку,
Огірочок, солі дрібку”.
„А пакет?..”
„Туди ж.
До людей вітайсь ідучи:
Не малятко ти, а учень.
“Розносну” гляди ж…”
„Далі Гострої могили
Мої ноги не ходили”.
„На Балки руді…”
„Де той шлях? З якого краю?..
Ой, глядіть, як заблукаю —
Буде всім тоді.”
„Що ти? Вийдеш на могилу —
Стань на південь. З того схилу
Видно битий шлях.
Поміщик дрібний ліворуч.
А на пагорбку, праворуч
Ген — шпилястий дах.
Бляха золотом іскриться —
То андріївська дзвіниця.
Йди понад селом.
Ця стежина буде вперта
В битий шлях з Єлисавета.
Стань на схід чолом.
І крокуй вперед на гірку,
Потім спустишся в Куцівку.
Це довгенька путь.
Але йти тобі, дитино,
Треба зараз неодмінно.
Тут хоч верть, хоч круть…”
„Ви з наказом, мамо, згодні:
В стан сходити за сьогодні?”
„Будеш бачить сам
Щоб вночі не заблукати,
Десь попросишся до хати
Й заночуєш там.”
Попрощався на порозі.
„Та щасти ж тобі в дорозі.
Та питай людей…”
Він махає їй рукою
І бадьорою ходою
Хутко з двору йде.
VI. Роздуми матері
Зник Івась на виднокрузі.
Мати дивиться у тузі
На широкий шлях.
Хилить голову додолу,
Опускає руки кволі,
Мов підбитий птах.
„Йди, Івасю, умовляю.
А сама я добре знаю,
Що тих верств пройти
Його босим ноженятам
Із “донесенням” проклятим —
До п’ятдесяти.
Віддихну: нема вже сили…
Скільки руки відробили
За насущний цей?
Йди у спеку і в морози:
Ти… жебрак.”
І ревні сльози
Бризнули з очей.
А над нею сонце світить.
В прохолоду манять віти
Й хилиться верба.
Ниє тяжко серце чуле.
Пригадалося минуле
І співа журба:
Породила мене мати,
Із строку ідучи.
І дитину у дрантину
Сповила на кручі
Біля гаю.
Все благала
Мені в бога долі.
В хаті ж — хліба ні скорини,
Ні дрібочка солі.
Виростила, горе знала:
Ще сама — дитина —
Няньчу в хатах у багатих.
Болять руки, спина.
Не сплю ночі, болять очі,
Труть вервечки жмені,
За куцину-сорочину,
За харчі злиденні.
Я не знала дівування,
Працювала в свята:
Все годила господині,
Доки не посватав
Мій Вакула.
Хоч відчула
Його руку дужу, —
Збігли роки, як потоки —
Знову світом нуджу:
Часті дітки, відробітки
В багача та пана.
Сини й дочки — наймиточки.
Бідність — несказанна.
Жаль на доленьку зрадливу:
Вік жнемо чужую ниву.
„Гей, працюй, не стій!”
Звуть нас “бидлом”, “лайдаками”,
Підганяють канчуками
Пан і багатій.
VII. На Куцівку
Підтюпцем ішов Іванко,
Ставив ноги легко, шпарко.
Вже діставсь “Озір”.
Смуги поля розмаїті —
Сонях, гречка, свіжі квіти
Милували зір.
Тут, ліворуч од могили,
Смужку й батькові “вділили”.
Житце поп’ялось…
Йвась побачив вперше нині
Шкоду — тирла ховрашині —
Стебла без колось.
Їх рукою злегка мацав:
„Ось де гине наша праця” —
Пригадав слова
Неньки, мудрі, серцю милі.
Опинився на могилі.
Сонце облива
Сяйвом жовтий лан пшениці,
Томить варом тіло жниці.
Хиляться жита.
Диха вітер безупину,
Цвіту гречки білу піну
Хвилею хита.
А ген-ген на видноколі
Синь проткнули дві тополі —
Степу вартові.
Сосен гай нових насаджень.
Йвасю дивно: скільки вражень?..
Все нові й нові.
Гей, Андріївка вже близько.
Крок прискорює хлопчисько.
— Трохи підбіжу…
Битий шлях з Єлисавета.
Йвасик бачить від кувету
Куцівську межу.
Думав він: „Дійду до “стану” —
В допомозі кревним стану.
Хоч татусь крутий,
Та він змінить свою вдачу:
Ненька впросить… Я побачу
Київ золотий.”
На околиці Куцівки
Він спитав якоїсь жінки:
„Де тут становий?
Розкажіть мені, будь ласка.”
„Мур там, хлопче, до піддашка,
Завжди вартовий
Не пускає біля брами.
Ти до татка чи до мами?..
Хтось сидить?..” „О, ні.
Батько ще не сів за ґрати.
Ось пакет у стан віддати
Велено мені.”
„А… Іди ж ти до базару.
Он чабан жене отару.”
Звивсь батіг. „Треш-треш!”
„Петре, словом не загаю:
До “казарми поліцаїв”
Хлопця доведеш.”
„Тьотю! Дяка за пораду!”
За отарою позаду
Ледве поспіва
Йвась, притисши торбу-ношу.
Геть малого листоношу
Вкрила курява.
VIII. У станового
Ось і будка біля брами.
Ледь ступаючи ногами,
Підійшов Івась.
А навстріч йому в мундирі,
(Пика чорна, як у гирі)
Постать підвелась.
„Ти чого?” „До станового…”
Зміряв поглядом малого.
„Так… А на плечі?”
„Я з Аджамської дільниці:
Старші всі на косовиці.
Тут пакет… харчі…”
„Всі там, бачу, безголові:
Доручили “соплякові”
Тайну… розносну.
Творять злочини готові!
Дам я дулю Бордюгові:
Куди слід — писну.
Хай закону він не топче.
Здай пакет і книгу, хлопче,
Стражникові.”
Здав.
Черговий вернув розносну.
(Пахла кінська сеч незносно)
„Що ти ловиш гав!”
З будки хтось гукнув хлоп’яті.
„Пси, — шепнув Івась, — прокляті…”
Раптом ізлякавсь,
Підкосились ноги рівні:
Через двір тягли з катівні
В’язня-земляка.
Голова в крові, побита…
Головко то був Микита.
Ніби, він бунтар:
„Ми голодні, ходив в гнотті.
Каже: Землю дай голоті,
“Милосердний” цар!”
Ще хвилину Йвась ізгаяв.
Бачить групу поліцаїв.
(Десь озвавсь свисток)
Вартовий наструнчив ноги,
Хвацько дзенькнули остроги,
Взяв під козирьок.
Пристав буркнув щось суворо.
Йвась подався швидко з двору,
Наче вітер здув.
Серце в грудях калатало:
Він збентежений немало
Тим, що бачив, чув.
IX. Шлях додому
Поспішав Івась додому.
Через вулицю знайому
Перейшов на ріг.
Сів спочити на колоді:
Іти далі було годі:
Тисла втома ніг.
Дума Йвась: „Із’їм хоч хліба.”
Зирк, — бабуся шляхом диба,
Голосно гука:
„Дай-но, хлопчику, торбину:
Ягідок тобі підкину”.
І її рука,
На здивовання дитини,
Щедро сипала з корзини
Сонячні дари.
„Ягідки тобі не лишні.
Тільки-но зірвала з вишні.
Не соромсь, бери”.
„Заплатити ж я не можу”
„За це плату брать негоже,
Ще й з дітей… не слід.”
„Дякую” — сказав бабусі.
Річ її бриніла в усі.
Подививсь услід.
„Є ще чулі люди в світі:
Їх серця добром налиті.”
Міркував Івась.
Ось і балочка розлога.
З неї стрічкою дорога
Степом простяглась.
Тут пройшов учора зранку
Від могили на Аджамку
Дощ. І слід коліс
Ноги коле грудочками,
Наче жалить будяками,
Чи стернею вріс.
Сонце повагом сідало.
До Аджамки ще чимало —
Певне, верст із сім.
А мандрівник наш Іванко
Так підбився — глянуть жалко,
Йти не міг зовсім:
Не звертав уваги й досі,
Що набрякли ноги босі
На спориш присів.
Косарям кричить у гони,
Але голос глухне, тоне.
Знак подав без слів.
Принесла дівча баклагу.
Тамував нестерпну спрагу,
Стер з очей їдкий
Піт. Відчув він щастя нині:
У запіл віддав дівчині
Всенькі ягідки.
„Ой, спасибі вам, сестрице, —
Отепер піду я швидше”.
Книгу — під очкур.
Торбою обкутав ногу.
Став твердіше на дорогу.
„Де б узяти шнур,
Обмотать?..” „Зажди хвилину…”
Перервала хвартушину:
„Це міцніший край.
Вкутуй ним і ногу другу —
Скинеш болісну напругу.
Сміливо ставай.”
І побігла…
Мов видіння,
Зникла.
Йвасеві терпіння
Й сили прибуло.
Думка гнала: кроки, ширше!
Бо ж хотілося найшвидше
Бачити село.
Не блищать озерні плеса.
Зникла тінь довготелеса.
В сутінки жнивні
Пригадались Івасеві
Оповіді дідусеві:
„Ці місця страшні:
В Герасименковій скелі
Й досі злодіїв оселі
А в ліску — вовки.
В плесі тім вода заклята:
Там утоплені дівчата
Ходять у танки.”
Страшно…
Йвась минув толоку,
Уповільнив швидкість кроку
З Химчиних валів.
Вниз, до річки, так манило.
Лив хтось воду у барило,
Гейкав на волів.
Вже позаду жахи скелі.
Йвась до рідної оселі
Йшов, немов летів.
Не кричать півні на плоті.
Все спочило по роботі.
Не лунає спів.
Хлопець — підтюпцем до хати.
Раптом песик волохатий
Перебив ходу:
Дибки став, хапа за боки,
Лиже руки Йвасю, щоки.
„Геть іди… Впаду!..”
X. Втома
Ліг Рябко, нервово диха.
Двір порожній… в хаті тихо.
Став хлопчак, замовк.
Певне, всі на полі зранку:
Квочка сіла біля ґанку:
На дверях замок.
„Косарів діждати мушу” —
Йвась сказав, пішов під грушу,
Ліг на згребів сніп.
„Ох… нарешті… Я вже дома.”
Розлилась по тілі втома.
Мить — і він захріп.
Ніч розсунула завісу —
Виплив місяць із-за лісу
В неба височінь.
Сон постлався вулицями,
Лиш мелькне поміж хатами
Кажанова тінь.
Кумів лан “за борг” косили.
Працювали що є сили
Молоді й старі.
Вже “Чепіг” зійшло сузір’я,
Як ступили на подвір’я
Наші косарі.
Спать вкладалися на возі.
Мати бігала в тривозі
Кликала: „Івась!..”
Мирно спав він. Біля нього
“Розносная” вістового
В бур’яни вплелась.
„Ось він… “Взувся” бач як хитро.
Неси в хату його, Дмитре,
Підстели сінця.
Змалку трудить ноги бідні…
Злидні ж наші невивідні.
Клопіт без кінця.”
XI. Повернення розносної (Лють урядникова)
Вимітає мати сіни.
Долі спить Івась на сіні.
Півень на току
Курочок своїх скликає,
Кукуріка.
Желіпає
Качка на ставку.
„Хто поніс йому “розносну”? —
Йвась прокинувсь. Мені млосно…”
„В запічку вона.”
„Що?”
„Курчата наслідили”.
Спухли в скронях Йвася жили:
„Ваша в тім вина!
Не послали в стан Семена.
Всі “гріхи” тепер на мене.
В центр я не піду:
Книгу здать було б ще вчора.
Кара жде тепер сувора.”
„Відвернуть біду
Я не можу…
Ще з світанку
Косять жита власну ланку:
Укляка стебло…
Понесу обід: голодні…
Ти ж сходи, синок, сьогодні.
Гірше вже було.”
В міркування Йвась поринув.
„Дайте чисту ганчірину:
Торба вся в дірках.”
„Ось рушник… трохи вологий.
Може вкутаємо ноги,
Розносну — в руках?”
„Обійдусь… У мене шкіра
Загартована.
Та звіра —
Врядника — боюсь.”
„Не посміє бить дитину…”
„Не турбуйтесь, не загину,
Раз велить татусь.”
Книжку вкутав у ганчірку,
Відчинив скриплячу “хвіртку”
Із передчуттям
Неминучої тривоги:
Нили груди, руки, ноги.
„Що скажу я там?..”
Вийшов мовчки він із хати,
За ним — мати проводжати…
„Ти не бійсь, синок.”
Міць вселило слово неньки.
Шлях по “Третій”* був довгенький —
Геть аж на ріжок.
Йвась минув крислаті груші.
Біля греблі Прохоруші
Відпочити став.
Бачить плин цяток жовтеньких:
Качка вивела маленьких
Діточок на став.
Кличе, кахкає завзята.
В осоці снують малята
Між зелених дуг.
Сонце геть прогнало хмари.
В думці ж хлопчика — примари:
“Пристав”, “стан”, “Бордюг”.
Йвась побіг: “клопоти діла”.
Невідчутна стала тіла
Власного вага.
Кругла площа, мов тареля.
Вбік провулок…
Стій: оселя.
Брама Бордюга.
Стукнув злегка Йвась ногами.
Гримнув псюга ланцюгами,
Гавкнув на весь двір.
Хлопчик знітився, зігнувся.
Вийшла згорблена бабуся,
Глянула в отвір.
Пса затримала.
„Іди-но,
В сінях стань, моя дитино.
Врядник нині злий.
Тут, у сінях, темнувато.
Будеш з хати прямувати, —
Воду не розлий.”
Брудно лаявся ось тільки:
“Чом нема вістей з Куцівки?!”
То ж про батька… Знай:
Всі пани несамовиті.
Двері скрізь нехай відкриті, —
Їх не зачиняй.”
Йвась ошамненько
Ступив тихенько
Через поріг.
В диму кімната.
Бордюг пикатий
На стіл наліг.
Уздрівши “чина”,
Вклонивсь хлопчина:
„Розписка вам…”
„Чому твій тато,
Зінське щеня ти,
Не прийде сам?”
„Він косить жито.”
„Вас мало бито!” —
Штіблетів стук.
І вп’явсь у спину,
Обпік дитину
Страшний канчук.
„Ой!..” — звивсь Івасик.
Сопів напасник:
„Поб’ю до дір…”
Від щему-болю
Хлопчик стрілою
Біжить у двір.
В рів з дерезою
Впав головою,
Сповзав униз.
А псюга клятий
Шматав штанчата
І ноги гриз.
„Ой!..” — кричить Івась щосили.
Від криниці поспішили
Три жінки на крик.
Очі хлопця повні муки.
Підняли його на руки
Винесли на стик
Вулиць.
Їхав подорожній.
В його віз напівпорожній
Ліг блідий Івась.
У пошматаних штанчатах.
На дитячих ноженятах
Крівця запеклась.
Тюпа коник неохоче.
Ледве чутно Йвась шепоче:
“В “Третій”* я живу.
Син розсильного Вакули.
Ох… Коли б не проминули…
Прошу на траву
Положіть мене, дядюню.”
Той у руку швидко плюнув —
Завертівсь батіг.
Кінь ударив копитами.
Заторохкав віз дошками,
Набирав розбіг.
Пройшло часу небагато.
Біля Йвасевої хати
Зупинивсь візок.
Дядьо мовив: “Чи зумію
Підвести?..
Мені за шию
Учепись, синок.
Так… А де ж тебе покласти?
Ось під грушею на рясті.
Не дойме тут жар.
Ну, кріпись…” сказав малому.
„Буду квапитись додому,
У Червоний Яр.”
XII. Каліцтво
Піл дощаний замість ліжка.
В ганчірки повита ніжка
Йвася.
Тихо плаче ненька:
„Ох, синочку мій маленький,
Муко ти моя.
Винна тільки я.
Кажу — врядникові здуру
Відпустила на тортури
Немічне дитя.
Скривджене життя наше,
Знівечений сину.
З повиточку й до загину.
Так і робляться каліки.
Де ж узять дитині ліки?..
Ще тепер… в жнива?
Ох, збереш якусь копійку, —
Трать на сіль, на гас, олійку.
Плач наш не вгава.
А сходжу я (це не важко)
До Радьчихи до Палажки.
Зна стара біду.
Хай пошепче хвильку-другу,
Зніме з хлопчика недугу.
Я їй відплачу.
Кличуть всі її знающу:
Чи зварить з шипшини гущу,
Звихнута нога;
Чи завійна, чи бежиха —
Від усього зна Радчиха,
Всім допомага.”
XIII. Лікування
Увійшла стара бабуся.
— Відпочиньте.
Я журюся,
Що Івасик зліг.
Так стогнав, як витягала
Дерези колючі жала
Із набряклих ніг.
— Що ж це з ним? —
пита старенька.
Заломила руки ненька,
Мовить плачучи:
— Натомивсь Івась з дороги,
Натрудив маленькі ноги,
З Куцівки йдучи.
Я ж його сама послала
Поліцаям на поталу.
Врядників нагай
Різонув Івася в спину.
Він тікав у двір до тину,
Впав десь за сарай…
З переляку крик раптовий.
Пес зірвався ланцюговий.
В дерезу прибіг.
Доки вчули добрі люди —
Рвав одежу, ранив груди,
Не минув і ніг.
— Постели ослін.
Водиці
Лий у миску, молодиця,
Свічечку страсну
Приліпи отут ізбоку.
Дай-но ложечку глибоку —
В чарку я плесну
З подорожника відвару,
Щоб не було в тілі жару.
На свячений ніж.
Підігрій у кринці воску,
Вимивай його у ложку,
Коржиків наріж.
Прикладай на пухле тіло,
Щоб в суглобах не боліло,
Встанеш, орле мій…”
Над Івасем похилилась,
Все шептала та молилась.
У журбі німій
Мати сльози утирала.
Баба лихо заклинала:
„Хлопця відпусти:
Геть зійди з кісток ломота,
На пустелі, на болота,
На очерети!”
Тричі сплюнула в кочерги.
„Слухай, ненько, все по черзі:
До схід сонця, врань
На свячений ніж, на лезо
Бери кашки із берези,
Прикладай до ран.
Прощавайте!
Не журися.
Пантелеймону молися —
Видужа Івась.
Коли буду я здорова,
То й послухати готова.
Ще прийду до вас.”
XIV. Надія – у мріях
Марить Івась вже три ночі:
„Дівонько, швидше сюди!..
Ноги в гарячому клоччі.
Призніть на пальці води.
Кров на шляху і в куветі
Капля із ран “бунтаря”.
Гляньте, чи є на монеті
Дзьоб на обличчі царя?..
О… біля школи хлоп’ята!
Зараз до них я піду.
Пси пошматали штанцята…”
„Ось я до ран покладу
Лист подорожника свіжий.
Випростай ніжку, синок.
Взяв би хоч крихітку їжи.”
„Дай-но водички ковток.”
Біль сподівання всі вивів.
Камінь-тягар на плечах.
Йвасю ввижається Київ.
Пломінь червоний в очах.
Чорне вороння на кленах.
Гнівом вирує майдан.
Владно підвівсь на стременах,
Крикнув у натовп Богдан.
„Бачиш, правиця піднята,
Гопки став кінь…
Копити
Вдарять… Там наші хлоп’ята…
Нене, ти їх захисти…
Пси пошматали сорочку.
Пристав підходить здаля…”
„Годі… Засни, мій синочку.
Годі, скорбото моя.”
* * *
Минув і тиждень.
А дитина
Як вітром зламана билина,
Не може з ліжка підвестись.
„Ану, Івасю, стань ногою,
Торкнись долівки і другою,
На мене ручкою зіпрись”.
„Ліву тягну я не з ліні:
Вивихнув, певне, в коліні.
Права — тяжка, як мішок:
Пес у наскоки раптові
Виточив свіжої крові —
Ногу погриз до кісток.
Тяжко…”
„Ми біль пересилим.
Слово моє пам’ятай:
Рухались швидше, щосили.
Зробим мандрівку у гай.
Рухатись не для забави:
Вдруге цвіте сіножать.
Знайдем цілющії трави.
Рухатись… менше лежать.”
„Не можу йти, а маю хить.
Сінця охапок постеліть
Отам під грушею старою,
Де рано часто зустріча
Мее улюблене курча,
Шукає “квочку” під полою.”
„Гаразд, мій сину.” І бігцем
До груші ненька подалася.
Постіль, устелена сінцем,
Чекала хворого Івася.
Не гнітить хатняя задуха.
Шепоче груша й темний гай:
„Вставай, Івасику, вставай!”
Мов тиху пісню хлопчик слуха —
Про край щасливий звуки саги
Проміння чує на руці.
І наче Йвасю для розваги
Ворушать листом вітерці,
Цілують чуб, запалі щоки.
Із шумом листу в унісон
Тепла невидимі потоки
Несуть Івасю мирний сон.
Заснув. І бачиться хлоп’яті
Стіжки, дротами перетяті.
Цвітуть колючі будяки.
Мандрівники, піднявши палі, —
„Вперед… вперед!” — кричать в запалі.
Між ними Йвася земляки —
Школярики.
„На Київ з нами!
Не бійсь: з учителем, не сами!”
„Заждіть хвилиночку одну…
Я зараз вас наздожену”.
Рвонувсь, а ноги а ні з місця:
Проткнули їх недуги вістря,
У твань засмоктує туга.
„Візьміть до Києва, братове,
У мене в путь усе готове,” —
Івась у розпачі блага.
„Заждіть!”
Та гине Йвася мова
В диму:
Горить в яру діброва,
Як купа хворосту суха.
Горять човни в Дніпра заплаві.
Палає лист на переправі,
Стовпом червоним вибуха.
Івась прокинувсь.
Тихо всюди:
В степу на праці жнивній люди.
Не чути крику дітвори.
Зника поволі біль у тілі.
Лікує рани наболілі
Ласкаве сонечко з гори.
Івасю любо: з-за плеча
В нього вдивляється курча.
Клює то ґудзик, то сорочку,
Сюрчить і кличе матір-квочку:
„Дивися — грудочка смачна:
В ній, певне, зернята пшона.”
Прибіг і песик-пустунець,
Лизнув курчатко в гребінець.
Хворобу хлопця чув він нюхом.
Почухав лапкою за вухом,
На Йвася глянув, тут же ліг
Йому покірливо до ніг.
„Що снилося?.. У шумі листу
Ти мову дівоньки речисту
Почув?
Чи знов побачив гай,
Що в сні так голосно кричав?”
Не дівоньку і не баклагу.
Зустрів я учнівську ватагу.
На Київ хлопчики ідутьт…
До них, матусе, серцем лину.
Заждіть, кричу, одну хвилину:
Я з вами вирушу у путь.
Хотів ступнуть — занили рани, —
Мов в тіло врізались кайдани.
Від болю плачу, від нудьги”.
„Отак нас мучать бордюги!..
Потрібна сила, а не сльози.
Кусає звір, вчиня погрози —
Вклади на місці звіра-пса,
Як нищить дерезу, лопата,
А чи будяк міцний, лапатий
Стина голінная коса.
Одужуй, сили набирайся.
Ніколи праці не цурайся.
Зростеш — узнаєш сам тоді,
Що людське щастя лиш в труді.
Щоб заробить — шляхи ті самі:
В маєтки панські батраками
Глитайську ниву оремо.
Так нині, як і прежде віку.
Скарбам панів немає ліку.
На шию… знайдеться ярмо.
Впадати в розпач нам не варто.
Здобудеш в праці сили гарту.
Ідуть на Київ школярі
Сьогодні рано: вчитель з ними.
Одужуй… Ніжками міцними
І ти підеш на Броварі,
До Лаври”.
„Нене, правда тому,
Що все у містові святому
Спалив ненависний Батий?”
„Так. Кажуть війни неминучі.
Але прополе сонце тучі —
Побачиш Київ золотий.”
„Слабий я… Думати не смію.
А ви вселяєте надію.
Спасибі, нене дорога.
В руках відчув я кров у жилах.
У степ летітиму на крилах,
Лише підгоїться нога.
В яру глибокому і в гаї
Я з вами зілля накопаю
І подорожника нарву.”
Бабуся шепче: „Для спокою
Знайти потрібно звіробою
І таємничу сон-траву.”
„Знайду…
Напаснику Бордюже!
Понівечив мене ти дуже.
Болять сліди від канчука.
Страшні твої дебелі руки
І погляд хижої тварюки,
Твоя подоба павука.
Хай біль пече, мов приска варом.
Я підчуняю незабаром
І по матусенім сліду
Таки до Києві дійду!
Загоїться пекуча рана…
Побачу справжню булаву
І постать мужнього Богдана
На мусянжевому коні…
Лиш тільки б видужать мені.”
